Церковнослов'янська мова
Церковнослов'я́нська мо́ва або церковнословенська мо́ва чи церковна словенська мо́ва (црькъвьнословѣньскъ ѩꙁꙑкъ) — літургійна мова, південнослов'янська мертва писемно-літературна мова, що виникла на базі староцерковнослов'янської мови під впливом живих (розмовних) слов'янських мов. Розрізняють місцеві різновиди (ізводи) церковнослов'янської мови: східнослов'янський (київський), болгарський, македонський, сербський, хорватський глаголичний, чеський, румунський. Вплив розмовних мов на староцерковнослов'янську мову відбився вже в пам'ятках X-XI століть.
Церковнослов'янська мова не була розмовною мовою Київської Русі чи інших слов'янських держав, а виконувала функції уніфікованої мови літератури (як латина у середньовічній Західній Європі).
Норми церковнослов'янської мови змінювалися з поступовим пересуванням центрів слов'янської книжності з півдня на схід, під впливом живих народних мов, залежно від тенденцій до уніфікації церковнослов'янської мови та відновлення давніх норм, що було пов'язано з діяльністю різних книжних шкіл.
Оригінальні твори, написані церковнослов'янською мовою, поділялися на три стилі: високий, середній і «низький». Високий був класичним церковнослов'янським, середній церковнослов'янським з багатьма місцевими вкрапленнями, «низький» — русько-український (в Україні) з церковнослов'янськими вкрапленнями.
Нині використовується в церковному православному служінні у східнослов'янських та південнослов'янських державах, а також у храмах Російської, Сербської, Болгарської православних церков, розташованих в інших частинах світу.
Церковнослов'янська мова справила великий вплив на літературні слов'янські мови, зокрема, народів православної культури (білоруську, болгарську, македонську, російську, сербську, українську). У порівнянні з російською, в українській мові значно менше запозичень із церковнослов'янської, але вони становлять значний обсяг обрядово-релігійної, а також поетично-урочистої лексики. Російську літературну мову було створено на основі церковнослов'янської мови, слова церковнослов'янського походження в російській літературній мові складають більш ніж половина всього словникового запасу.
Українська редакція (київський ізвод) церковнослов'янської мови розвивалася разом з розвитком живої української мови, яка взаємодіяла з церковнослов'янською мовою. Окремі характерні риси її відбиваються вже в другій половині X ст. — кінці XI ст.
Церковнослов'янська мова не була розмовною мовою Київської Русі чи інших слов'янських держав, а виконувала функції уніфікованої мови літератури (як латина у середньовічній Західній Європі).
Норми церковнослов'янської мови змінювалися з поступовим пересуванням центрів слов'янської книжності з півдня на схід, під впливом живих народних мов, залежно від тенденцій до уніфікації церковнослов'янської мови та відновлення давніх норм, що було пов'язано з діяльністю різних книжних шкіл.
Оригінальні твори, написані церковнослов'янською мовою, поділялися на три стилі: високий, середній і «низький». Високий був класичним церковнослов'янським, середній церковнослов'янським з багатьма місцевими вкрапленнями, «низький» — русько-український (в Україні) з церковнослов'янськими вкрапленнями.
Нині використовується в церковному православному служінні у східнослов'янських та південнослов'янських державах, а також у храмах Російської, Сербської, Болгарської православних церков, розташованих в інших частинах світу.
Церковнослов'янська мова справила великий вплив на літературні слов'янські мови, зокрема, народів православної культури (білоруську, болгарську, македонську, російську, сербську, українську). У порівнянні з російською, в українській мові значно менше запозичень із церковнослов'янської, але вони становлять значний обсяг обрядово-релігійної, а також поетично-урочистої лексики. Російську літературну мову було створено на основі церковнослов'янської мови, слова церковнослов'янського походження в російській літературній мові складають більш ніж половина всього словникового запасу.
Українська редакція (київський ізвод) церковнослов'янської мови розвивалася разом з розвитком живої української мови, яка взаємодіяла з церковнослов'янською мовою. Окремі характерні риси її відбиваються вже в другій половині X ст. — кінці XI ст.